Північ. Непроглядна, чорна, сумна. Мертва чи сонна. Відбувається десь там за вікном, важко дихає вологим нічним повітрям. Оживають тіні, бігають по моїй кімнаті тривожать мій сон тоді, коли так хотілось би заснути. Японська поговірка каже: вчора вже пішло, завтра може не прийти, а сьогодні треба жити. Можливо саме тому я часто не сплю по ночах. Можливо насолоджують теперішнім, або боюсь майбутнього. Можливо просто боюсь, що те завтра не настане. Не знаю жодної ствердної відповіді на безліч запитань поставлених собі самою.
Важко дихається у моменти паніки. Стан панічного страху, що переплітається з насолодою ейфорії від того, що просто існую хоч би десь часто запаморочує мій стан. Мигдальний присмак на губах, шалене серцебиття, змокрілі долоні і спина, безліч думок у голові біжать із швидкістю світла й мені не вдається зупинитись хоч би на одній. Власні думки стають примарами схожими на комету…начебто бачиш блискучий «хвіст» завислої зорі, простягаєш руку… нема…нічого нема…комета давно впала…згоріла залишивши по собі лиш примарне світло яке ще буде висіти у небі кілька років…
Страх. Підступний і німий. Охоплює мою плоть і начебто ґвалтує. Швидко вирватись з лап цього хижого звіра вдається рідко. Але я не завжди борюся. Часто просто здаюсь і начебто виходжу з тіла. Нехай мучиться. Нехай б’ється як рибка на піщаному березі без води. Не шкода тіла, не жаль себе, бо іноді такий стан дозволяє звільнитися духові. І тоді ефірне тіло виходить з плотського у паралельний, а може просто справжній світ.
Дивна порожнеча зустрічає мене й огортає у теплу невагому одежину, покривало чи просто хмаринку. Обійми. Направду схоже на чиїсь теплі і безумовні обійми. На місцях де стоять звичні й знанні мені будинки видніються зовсім інші будівлі. Мармурові холодні коридори у трьох-чотирьох поверхових домах, з прохідними під’їздами. Гвинтоподібні східці з кованими чорними перилами. Виходиш з цього холодного приміщення і потрапляєш воістину у дивовижний рай. Сад у якому переплітається цивілізація і незаймана природа, яка мабуть і є верхом цивілізації до якої ніколи не прийти людині рукотворним шляхом. Квітучі кущі бузку. Блідо-фіолетовий аромат якого бентежить щось у грудях, будить уяву. Паморочиться. Дихається важко, а водночас так легко як ніколи не дихалось досі. Зелена соковита трава стелиться під ноги шовковим килимом який ніколи не виткати руками. Маленькі маргаритки пробиваються крізь зелень утворюючи собою дивовижний узор. Біленькі квіточки наче оченята Землі посміхаються мені у відповідь на мою щиру посмішку. Бо я насправді щаслива. Я йду цим садом, а втім не йду а лечу. Не торкаюсь ногами поверхні землі, щоб не нашкодити цій красі. Спів пташок влещує вуха. Дивовижна мелодія переливається неймовірними акордами у яку вливається журчання джерельної води, що витікає струмком із джерела поруч. Піднімаю голову до гори…Небо. Ні, то начебто море…океан повис над головою. Переливається, манить цей лазурит своєю нереальною справжністю.
Але біль…стук серця…цвіт зів’яв…руки затремтіли…стиснуло у висках, горлі, грудях…стихнули співи…журчання…моє серце знову почало битись. Серце, орган що перекачує кров знову почало відбивати ритм курантів.
Мабуть саме серце вмістилище душі. Не марне єгиптяни випускали мозок через ніс вважаючи його непотрібним тоді коли людина помирала, але серце бальзамували й поміщали у окремий сосуд. Не марне у Біблії згадується неодноразово, що Бог знавець сердець – вказуючи тим самим, що саме у серці зароджуються думки. Часто саме у святих писаннях розум ототожнюється з нібито просто органом, що перекачує кров. Думаю, не випадково науковці, зокрема медики виявили такий елемент чи то орган як пучок Гіса, що знаходиться саме у серці. І саме цей пучок виробляє струм, що виробляє енергію, що заставляє скорочуватись серцевий м’яз щоб перекачувати кров. Щоправда ніхто не може сказати чому і завдяки чому виникає струм чи то надходить…Думаю, що відповідь проста…
Душа, яка часто по півночі покидає моє тіло…часто повертається і входить в ту саму плоть…куди саме? – Де оселя Атми? Думаю що у серці…
Чи довго моє справжнє «я» буде породжувати електричні імпульси, що у свою чергу будуть провокувати нервові імпульси задля життя мого неправдивого… несправжнього… примарного… ілюзійного… сюрреалістичного…фантастичного й хибного «я»…
Північ. Містична, загадкова. Тоді, коли оживають тіні зворушуючи уяву. Тоді, коли самотня гілочка вже почорнілого дерева в зимову пору стукає тобі у вікно. Тоді, коли загадуючи бажання тобі виростають крила, що можуть віднести у країну мрій…

Погодьтеся, що любов у сучасному світі небезпечно знецінена. Дехто вже не вірить у любов, зокрема у любов подружню. Подружжя вже не потрібне. Вірність в нім? Неможлива. Спроби пожити разом, щоб переконатись у своїх почуттях? Необхідні. Любов – це лиш фізична насолода, «техніка», яку вивчають і яку треба осягнути за будь-яку ціну.
Правду кажучи, любов більше – не табу. Про неї говорять. На щастя! Навіть хлопчикам і дівчаткам. Але як? Школа природничих наук, схеми, різні поради, як безпечно «займатися коханням» і т.д.
Водночас певній частині молоді починає набридати бездуховне виховання й гіркий досвід. Дорослі ж, хоч і задоволені, що звільнилися від обмежень і упереджень минулого, не знаходять щастя у своїх любовних пригодах.
Чи може любов бути «чимось іншим» ? Дехто відчуває, що так, і сподівається відкрити її.
У багатьох країнах, зокрема в США, заново відкривають вартості подружжя, вірності і навіть дошлюбної чистоти. З’являються нові прагнення, вищі устремління. Це – поклик життя, що ризикує зникнути, якщо зникне любов.
«Моє тіло було голодне. Моя жива плоть, як мільйони шалених пащ, намагалися пожирати, аж до найменших дрібок, приємності, що траплялися мені на узбіччях моїх доріг.
Мій дух був голодний. Щоб наситити його, я збирав підряд всі ідеї, розкидані по книжках, в образах і людських словах, але моя голова нагадувала вулик, що гудів, та не давав ложки меду.
Я перейшов через багато парків, топтав квітники і зривав квіти насолоди. Але правдивого щастя я не знайшов. Іноді я його ледь торкався. І як цукерок, що хутко розпливався в роті, це швидкоплинне щастя зникало, не втамувавши мого голоду й спраги.
Я відчував голод. Я відчував спрагу, але не знав, якої поживи і якого напою мені треба. Нема нічого жорсткішого, як відчувати голод і не знати про поживу, про хліб. Нема нічого жорсткішого, як відчувати спрагу і не знати, що є напій. І я думав: «Хто визволить мене від моїх тортур?»
Я розумів, що думаючи, що люблю, насправді любив тільки себе. Таке приголомшливе відкриття упокорювало й пригноблювало мене. Я йшов хибною дорогою. Якщо я хотів справді любити, треба було змінити дорогу. Від мене вимагалося правдивого навернення. Я любив себе. Напевне, це не було злом. Але себе я любив так, що не міг любити інших, бо послуговувався ними, щоб осягнути малі приємності, які жадібно шукав.
Я любив дівчат так, як любив цигарки, котрих бажав, брав, вживав, а потім, викуривши, викидав.
Я бажав, щоб мене любили. Моїм випадковим приятелькам, сам не дуже вірячи в ті слова, казав «я люблю тебе», щоб почути у відповідь «я також люблю тебе». І якщо було трохи правдивої любові у цих незграбних відповідях, я зараховував їх на свій рахунок, бо мені подобалось, коли мене любили.
Я був одинокий і бажав чиєїсь присутності, щоб прогнати свою самотність. Я хотів говорити й шукав когось, хто б терпеливо слухав мене. І коли я вже не мав що сказати своїм приятелькам, то хотів чути їхні слова, щоб заповнити мовчанку.
Моє тіло потребувало пестощів, приємностей, і я намагався зловити тіло, ніжність і поцілунки якого могли, на хвилину, наситити мене. А якщо це тіло піддавалось мені, бо було також голодне, я радів, що міг використовувати його без зусиль.
Повторюю, я любив себе самого понад усе, й історія моїх «перемог» гордо описаних, полягала тільки в історії моїх хитрощів, щоб досягнути того, чого я прагнув.
Іноді моя партнерка з цим погоджувалась. Вона мене бажала, як і я її. Тоді ми змагалися у пограбуванні один одного. Це були два егоїзми, що на якийсь час сходились й ставали спільниками. І ми називали це «любов’ю», іноді переконуючи себе, що це правда».
Із книги «Любове моя незнана» автор – Мішель Кваст.

Вот уходит Старый год....
Пусть с собой он заберет
Все невзгоды и печали,
Секс, в котором не кончали,
И скрипучие кровати,
Головную боль некстати,
Бремя выплаты долгов,
Пустоту из кошельков,
Жадных, кляузных клиентов,
Нелюбимых конкурентов,
Палки, что в колеса лезут,
Из мозгов иных протезы,
Ту любовь, что без ответа,
Снег, что выпадает летом,
Тараканов, что на кухне,
Искры, что уже потухли,
Дятлов тех, что нас долбают,
Пусть с собою забирает....
Ведь уходит Старый год.
Ну и хрен с ним, пусть идет!!!!!!
Новый ждет нас у ворот.
Что с собой он принесет,
Мы, сейчас, увы не знаем,
Но как прежде пожелаем
В Новом мы себе Году
С неба яркую звезду,
(что согреет, не сожжет),
С полки вкусный пирожок,
Исполнения желаний,
Обретенья новых знаний,
Мудрым стать, но не стареть,
Не спеша везде успеть,
Удовольствия во всем -
Ночью темной, светлым днем,
В расслаблении, в труде,
Где б мы небыли -везде!
И любви -большей, огромной,
Яркой, страстной, нежной, томной,
И обычной, и не очень....
Так же вовремя закончить
То, что начато давно,
Много раз сходить в кино,
Наконец-то отоспаться,
От рутины оторваться,
Новых обрести друзей,
Целей достигать быстрей,
Приключений безопасных,
Вовремя предохранятся,
Никогда не залетать,
Но парить, летать, летать!!!
И узнать, что значит Счастье,
Верность, Дружба и Участье,
Оптимизм, Энтузиазм,
Мудрость, Слава и Оргазм...
В общем, много нам не нужно.
Главное, чтоб стало лучше.
Новый год, не подведи,
Дверь открыта, заходи!

Хто така людина? Тіло чи душа? Погляд чи очі? Посмішка чи форма губ? Дотик чи долоня? Чоловік чи жінка?
Що таке життя? Думка чи дія? Гроші чи їх прерогатива? Розум чи мудрість? Слова чи літери?
Якщо душа, атма, астральне тіло, правдиве «Я» і є «людиною» то навіщо їй матеріальне? Скуштувати щоб знати смак. Чи можна щось, наприклад якийсь фрукт, розкласти в лабораторії на елементи, дізнавшись на клітковому рівні, що воно таке і пізнати його смак? Мабуть з найкращими приладами і найновітнішими реактивами треба буде спуститися з лав цивілізації на здавалось би найпримітивніший рівень і просто спробувати. Іншого шляху не має. Світлі уми будуть шукати інших доріг до цілі. Не зізнаючись собі у тому, що всі інші стежки приводять до місця з якого вони починали. Тобто тіло для душі для того щоб пізнати, що таке життя на смак. Але ж душа безсмертна. То навіщо атмі тілесне життя? Для життя як такого чи для однієї із форм життя? Чи можна в такому випадку вибрати собі життя чи свій вигляд? Або, чи маємо ми вплив на те ким бути?
Встаючи зранку і дивлячись на своє відображення в дзеркалі ти не бачиш там душі. Бачиш своє зім’яте обличчя, набряклі повіки, скуйовджене волосся. Ось ти. Такий як ти є. Тілесний. Не всі хто намагається змінити своє тіло є ним не задоволенні. Зміни не завжди маскують недоліки, можливо просто підкреслюють достатки. Дуже часто зміни нічого не змінюють. Якщо душа (допускаючи реінкарнацію) змінює оболонки й при тому не міняється, завжди залишається тим «Я» котрим було завжди, чому змінюючи зачіску тебе сприймають по іншому? Коли з зім’ятим обличчям й костюмом вийти на люди тебе у легшому випадку сприймуть за того хто не ночував вдома. Коли ж твоя оболонка нагладжена й причесана все по іншому. До тебе ставляться так, як ти виглядаєш. Чи як себе подаєш публіці. Це одна із істин. Адже позицій є багато і якщо вона задовольняє душу, то чи можна її вважати хибною? Чи просто у кожного своя істина? Якщо все таки людина є астральне тіло, а не матеріальне, то життя це лиш те чого ти прагнеш або як його бачиш. Картинка яку ти вставляєш у проектор. Слайд. Яким він буде залежить від тебе самого. А отже, від актора не залежить зміст фільму. Від акторської майстерності? Так. Від зовнішності чи ім’я? Ні. Якщо дівчина використовує косметику, парфуми, лак для нігтів, прикраси і д. т., чи змінюється від цього її сутність? Її характер? Чи маскує вона таким чином свою душу? Якщо хлопець носить порвані джинси, довге чи коротке міліроване волосся, сережку у вусі або ніздрі, чи завадить це зайти йому до церкви? Як написано у Біблії : «Бог не дивиться на обличчя…» Якщо для Найвищого не має значення оболонка, чому для людини це так багато важить? Адже коли сприймати особу по її справжності, а тобто за поглядом, усмішкою, дотиком, і безстатево, за душею, то яка різниця як виглядає тіло? Адже тіло це оболонка, шлях у життя. Це те у чому ти приходиш в цей світ, і в чому ти подаєш чи то знайомишся з іншими собі подібними. Тіло для тілесного життя, одного чи одного із… а може однієї із його форм. Та тим неменше, будь ти нагим у буквальному чи не прямому значенні, або відполірований до блиску з відомими брендами по швах сутність твоя не змінюється. Чомусь змінюється ставлення людей до тебе, але ти є тим ким ти є, і іншим ти бути не можеш. Ти можеш чимось наповнюватись, і потім це приводити в дію. Адже «чим наповнене серце тим наповненні вуста». Але твоя сутність не метаморфоза. Глина приймаючи форму горщика для нечисті чи горнятка для ароматної кави залишається глиною. То чи має значення те, що ти виглядаєш просто і без прикрас або вишукано і гламурно? Мабуть треба сприймати (або цьому навчитись) людей такими як вони є у будь-якій ситуації і будь-якій формі. Якщо суб’єкту комфортно і він себе почуває вільно у спілкуванні і своїй формі життя значить і нам має бути комфортно його приймати таким… Добре бути вільним від усього. Від гарного і поганого, від зла і добра, від краси і потворності. Прагнення досконалості, шлях до неї, це вже є досконалість. Абсолют вищий понад усе. Хіба не для того нам дано тіло і життя (в тій чи іншій формі) щоб дійти до цілі якою є Ідеал…а це далеко не те що можна помацати…

Я думала всегда, что я забытый странник
Оторванный от света, потерянный в веках.
Среди безчисленых дорог отчаянный изгнанник
И что ищу того, кто бы найти помог…
Иль истину, дорогу, или к кому-то дверь,
А то срывает душу с иржавленых петель.
Меня ничто не держит, меня душа болит.
Изветренная соль и слезы не солит.
Сломать бы баррикады или себя сломать,
А нужно в что-то верить, за что-то воевать.
Изогнутые нимбы и вместо правды ложь.
В измученную спину кто-то втыкает нож.
И все во что ты верил, что бережно хранил
Как пепел погребальный по ветру отпустил.
Обветренные губы, издерганная плоть.
Одна среди пустыни и некому помочь.
А мне б крупицу счастья и хоть глоток воды,
Но только слышу эхо и вижу миражи…

Приснився мені дивний сон…хоча, як переконуюсь взагалі не має нічого дивного, просто якщо ми з тим не стикались раніше, то воно шокує новизною.
Закотивши джинси до колін я гуляла берегом океану. Чомусь мені здавалось, що це саме океан, а не море. Вода іншого відтінку, і безмежність ширша, шум хвиль м’якший і могутніший. Сонце повисло в небі так, що вказувало десь на четверту годину дня. Гладь води відблискувала мільйонами сонячних зайчиків переливаючись, як коштовне намисто. І десь в далечині океан зливався поцілунком з небом. Знаю, що це всього лиш оптичний обман, зближуюча перспектива. Втім це не зменшувало захоплення. Вода займала берег, чи то берег підкорявся океану на пару метрів вдаль мокрого простору. Тобто мілина тягнулася вздовж побережжя. Я брела водою дивлячись, як вона пестить мої ноги, босі ступні. Хвилі своєю силою примушували пісок танцювати закручуючи його у торнадо на які я наступала. Праворуч мене, вище розміщався дивний ліс. Дивний, бо складався із пальм і ще якихось дерев, досі не відомих мені. Тінь від цих високих дерев ховала мене в своїх обіймах. Принаймні я не відчувала палючого дотику сонця, і очі не сліпило. Може це й не тінь була, просто таке приємне й ніжне відчуття. Я все відчувала і чула. Всіма нервовими закінченнями, всіма відчуттями. Чула, як співають незнайомі мені пташки і шум прибою. Відчувала солонуватий присмак крапель, від бушуючих хвиль, на своїх вустах. Легенький вітерець, теплий й невагомий дотикався мого обличчя, потім зривався й куйовдив моє мокре волосся. А за мить тікав й зависав десь над водою збираючись у дивні клуби розрідженого повітря. Так, як іноді буває над костром. Я відчувала все з середини, але й бачила себе нібито збоку водночас. Джинси, біла блузка надягнена без спідньої білизни, волосся… все чомусь було мокре. Блуза прилипла до тіла просвічуючи мою наготу. У волоссі забився пісок, повиснувши гірляндами. А мені було байдуже. Я йшла спокійно, то зривалася й бігла вздовж берегу розводячи руки наче два крила. Митями здавалось, що я лечу. Воля обіймала, й виривалась з середини. Шалене відчуття незайманої свободи. Нікого не бачила навколо. І не відчувала самотності, але знала, що хтось ще тут є. Той котрому я небайдужа. А потім просто впала. Не спіткнулась, а за власним бажанням впала в обійми мокрого піску. Мабуть, то не вперше, тому я й була мокрою. Ніжилась дотикаючись спиною до нагрітої сонцем поверхні берегу. Кожна моя кліточка відчувала задоволення від розслаблення, від пестощів піщинками моєї шкіри, від спостереження перед собою неймовірно блакитного простору. Мотнувши головою тяжкі від води пасма волосся вдарили по обличчю, але це було так приємно. Небо, що до цього мовби зависло почало кудись бігти. Хмари перетікали з однієї форми в іншу, з білих у злотисто - пурпурові. Ніщо тут не підкорялось законам, що панують на Землі. А може то була інша планета? Не знаю. Не думала, і не хотіла міркувати над цим. Лежала на березі потягуючись, як кішка від задоволення. Здригалась від прохолодної води, що захоплювала моє тіло з кожною новою хвилею, як від екстазу…
«Сьогодні показали новий фільм. У ньому хочеться лишитися…» -
- Святослав Вакарчук.
Сьогодні приснився мені новий, дивний, незбагнений сон…в якому теж хотілось би лишитися… -
- я…